Церква

Рідний край

Я дуже люблю рідний край,
І відчуваю це по всьому:
Де зеленіє темний гай -
Я бачу там для себе рай,
І не поступлюся ним нікому.

(В.В.Туренко)

Моє місто 


Квіткою Поділля, перлиною Північного Причорномор'я називають наше маленьке місто Кодиму ті, хто побував тут. А для нас вона неповторна і найрідніша. Неможливо розкрити словами любов до рідного краю, так само, як i лю6oв до рідної матері, бо вона просто успадковується, як все найкраще, що є в людині.
Кодима заполонила моє серце, зачарувала душу, бо дихаю її повітрям з самого народження, милуюсь її красою у всі пори року. Хіба можна залишитися байдужою, коли Кодима, умившись ранковою росою, зарум'янившись під ласкавими промінчиками сонця, стає схожою на сплячу красуню, яку розбудив поцілунок принца. І тягнуться до тебе дерева, яких так багато у нашому місті, і усміхаються квіти на газонах, а ти щиро вітаєшся із зустрічними, бо місто невелике і всі тебе знають. Немає прекраснішого місця відпочинку, ніж кодимські ставки і кодимський ліс, який, обступивши звідусіль Кодиму, ніби ніжно обнімає її. З давніх-давен у нашому краї соборно і величаво шумлять дубові ліси. Мабуть, тому на карті наш район нагадує листок дубовий.
Кодима ніби надвисає над Одещиною, піднявшись над рівнем моря більш як на 200м. По суті, це її "Північний полюс". І саме місто над районом піднялося і, немов корали на його "шиї", - навкруг з низів зоріють, ніби на матір, ближні села.
Місцевість, яку займає Кодима, до 1754 р. була хутором, який належав церкві села Писарівки. В цьому саме році князь Йосиф Любомирський видав розпорядження, щоб хутір, який належить церкві, був перенесений в інше місце, а на облаштованому місці було поселення, назване Кодимою, від назви річки, яка бере тут свій початок.
Про походження назви річки є кілька думок. Слово "кодима" в турецькій мові означає "мочар". Існує думка, що це слово походить ще з половецьких часів, тоді "кодим" означало "схід". А разом виходить, що Кодима - "вода (мочар), річка, що тече на схід". Ще одна думка: удмуртське діалектне куд означає "болото", то Кодима - це річка, що протікає болотистою місцевістю. До речі, річка Кодима настільки цікава і таємнича, що люди, які живуть на її берегах, склали про неї легенди. Одна з них розповідає, що колись р. Кодима була судноплавною, тут навіть затонули кораблі, на яких було багато різного добра; що під самою Кодимою є підземні річки.
Існує ще народний переказ, що у нашому краю поселився запорізький козак Кодимка (Никодим) і заснував разом з іншими козаками зимівник - козацьке господарство, а навколишні люди назвали цей зимівник Кодимою.
Кодима - місто молоде, йому недавно минуло тільки 250 років. Але минуле краю з його визначними пам'ятниками губиться далеко в глибині віків. Сліди перебування людини на цій території зафіксовані ще в епоху кам'яного віку. У нашому районі 84 древніх поселення, які вважаються пам'ятниками археології. Серед них одне вважається найдревнішим не тільки в Одеській області, а й на Україні. Розкопки на території нашого району тривають і донині... Земля наша, мов нерозкрита книга. Зуміти б лише ту книгу прочитати!

Місцевість, на якій розташований наш район, має характерну особливість - це свого роду прикордонна смуга між Поділлям та степовою Україною, що, безперечно, впливало на її історію. Тут ще з III-ІІ тис. до н.е. проходив "транзитний кордон", яким рухались орди завойовників, змітаючи все на своєму шляху!

 Татари спалювали хутори, селища, сотнями тисяч відправляли українських бранців у неволю. Наш край був багатий на рослинність, чорноземи, тварин, риб. Народ був дуже вродливим, тому не випадково полонені українські дівчата витіснили з гаремів турецьких пашів і падишахів черкешенок, а українські діти поповнювали ряди яничарів - особистого війська султана.
На кодимській землі в кінці XV - на поч. XVI ст. формувалося українське козацтво. Це були мужні, відважні, сильні і сміливі люди. Ще з козацьких часів застигли за "торговицею" міста на пагорбі кілька старих тесаних кам'яних хрестів - останніх свідків першого цвинтаря ще козацької Кодими, яка чула шалений галоп коней Семена Палія. Ранньої осені 1693 року 40-тисячне військо кримського хана рушило на Київ. В широкому степу біля річки Кодима татари зустрілись з 7-тисячним загоном С.Палія. Становище козаків здавалося безвихідним. Ворог мав велику чисельну перевагу. Відбивши перший удар татар, козаки побудували кругове укріплення з возів, засипаних землею. Цілий день штурмували татари козацький табір, але прорватися через ряди його захисників так і не змогли. Вночі С.Палій наказав своїм побудувати на Кодимі греблю. На світанку в татарський табір хлинула вода. Вороги в паніці почали розбігатися, і їм в тил вдарили козаки. Кримські війська, одержавши поразку, повернули в степи. Ця битва увійшла в історію, як битва на Кодимі.
З кодимською територією пов'язано ряд подій визвольної війни українського народу 1648-1654 рр. Кримське ханство разом з Польщею виступило проти України і Росії. Богдан Хмельницького сповіщав царю, що кримський хан "города украинские опустошил, казаков и крестьян убивал и в плен забирал". Пізніше через Кодиму кримські орди здійснювали хижацькі набіги на українські землі. Тут нерідко відбувалися запеклі битви між загарбниками і українськими козаками.
Історія Кодими тісно пов'язана і з ім'ям керівника великого селянського заворушення у 1800 році Устима Кармалюка. Ще й досі зберігається пещера, де він багато років ночував, переховуючись від жандармів.
На південній околиці нашого міста пролягав колись Шпаків шлях, що був дорогою чумаків, котрі по сіль їздили, до одеських лиманів за оселедцем простували.
Збігали літа і став шлях залізничною магістраллю, а Кодима - залізничною станцією, яка 130 літ слухала і слухає гудки паровозів, тепловозів, а нині й електричок.
До 1870 року Кодима вважалася великим селом. Однак у ній не було ні лікарні, ні навіть школи. Єдиний фельдшер обслуговував всю волость. Смертність була величезною - з 1000 новонароджених вмирало близько 200 малят. Перший навчальний заклад в Кодимі відкрився лише на початку XX ст. Це була трирічна церковно-парафіяльна школа.
Селяни, позбавлені землі, змушені були шукати додаткових засобів до існування. Чимало з них займалося ремеслом. Наприкінці XIX ст. в Кодимі налічувалося 34 шевські, швацькі і ковальські майстерні. Більшість ремісників, так само, як і селян жили в злиднях. Але були в селіі багатії, їм належало 20 крамниць, лісопильня, олійня, вапняний завод, паровий млин.

 

   

Дореволюційна Кодима нічим не відрізнялася від подібних населених пунктів, розкиданих по Україні, хіба що мала вузьку вимощену центральну вулицю. Вздовж бруківки з одного боку стояв один-єдиний двоповерховий будинок з балконом на вулицю. Від нього тяглись два ряди лавок, лавочок. Перший ряд - лавки багатіїв, другий - тих, хто брав товар за проценти у багатих. Був ще куток, де продавались дьоготь, колісна мазь, гас та інше. З другого боку вулиці розміщались майстерні, заїжджі двори і декілька будинків місцевої знаті. За лавочками і майстернями тяглись криві вузькі вулички і провулки.
Однією окраїною містечко впиралось в річку Кодима, іншою - в похилу улоговину. Була і баня, але в ній рідко бувала вода, бо подавалась вода з пристанційної водокачки. У Кодимі проживали майстри всіх професій, яких потребувало тодішнє життя. Робітничий клас становили ті, хто працював на паровому млині, шкіряному заводі, олійні, бойні, вантажниками. Були в Кодимі торговельники, лихварі, різні дрібні перекупники. В містечку було кілька пекарень. Кожна випікала лише свій вид хлібних виробів.
Так жило довгими роками село Кодима. Воно зберігало свої традиції та звички, не зазнавало ніяких особливих змін та подій.
1917-й рік викликав у кодимчан великі надії. Селян хвилювало, як будуть ділити панську землю. Тисячоліттями мріяв про неї трудовий народ. І ось вона стала народною власністю, та недовго раділи селяни. Почалась громадянська війна...В цей період не раз гриміли над Кодимою постріли, не раз потрапляла вона у роки ворогів. Але кодимчани відстоювали свою волю, утворивши з жителями інших районів об'єднаний партизанський загін на чолі з І.К. Дячишиним.
В період НЕПу Кодима почала економічно міцніти. Працювало багато дрібних підприємств, діяло чимало промартілей. Старожили свідчать, що кодимське "містечко" в ті часи навіть мало назву "мала Одеса". Налагоджувався і побут, проводилося культурне будівництво. Було відкрито школу, амбулаторію, пошту. Центром культурно-освітньої роботи став сільбуд.
У 1930 році в житті кодимчан сталася знаменна подія - наше село перетворено на районний центр.
Жахливою була для Кодими зима 1933 року. На станції з вагонів скидали людські трупи. З перону кодимського вокзалу "за графіком" чергова підвода відвозила померлих людей на старе кодимське кладовище. Смерть стала звичним явищем. Особливо багато помирало дітей. Їздив по центральній вулиці "підбирувач" - дід Мирон. До шиї кожного вола були прив'язані дзвоники, і їх трагічний передзвін нагадував кодимчанам, що знову дід Мирон гарбу покійниками повнить...
Залишив після себе голодомор і поламані долі, і розбиті сім'ї, і вмерлі надії.
І все ж зажила згодом Кодима звичайним життям. Будувалася, ростила дітей. Разом з відомим письменником Іваном Ле у нас побував Голова Всеукраїнського ЦВК Григорій Іванович Петровський, саме він посприяв тому, що у 1938 р. Кодима стала селищем міського типу (до речі, статус міста вона одержала у 1975 році).
Війна... Скільки лиха і сліз принесла вона в кожну сім'ю, скільки скалічила людських душ, скільки зруйновано, спалено, понівечено ворогом. Ми знаємо багато про Бабин Яр у Києві, та, на жаль, у нас є свій "Бабин Яр".

Понад 300 беззахисних людей розстріляли нелюди у вибалку за Кодимою. Поранених або тих, хто не встиг упасти чи хотів піднятися, румуни добивали і тут же присипали землею. Але дехто упав раніше кулеметної черги чи був тільки поранений. Тож розповідають, що ця спільна могила кілька днів "дихала".
Хоч окупанти встановили в селищі нечуваний режим терору, жителі не скорилися. Значний вклад у боротьбу з фашистськими загарбниками внесли народні месники. 972 воїни і партизани загинули, були замучені чи розстріляні окупантами при звільненні Кодимщини, а також під час підпільної боротьби в роки окупації. 4638 воїнів-земляків полягли смертю хоробрих і не повернулися у рідні краї. В Кодимі є три пам'ятники полеглим воїнам. В центрі міста височить меморіал, споруджений кодимчанам, загиблим у роки Великої Вітчизняної війни. Є серед них і Герої Радянського Союзу.
Кодима пишається людьми, які прославили рідний край: письменником, етнографом, педагогом і громадським діячем Анатолієм Свидницьким (1834 -1871); відомим живописцем, академіком Євгеном Столицею, кращі полотна якого зберігаються в Державній Третьяковській галереї у Москві, в багатьох містах Росії, Канади, США; українським письменником Гай-Головком, який нині проживає у Канаді, але тримає тісний зв'язок з краєм, де він народився; народним артистом СРСР Василем Семеновичем Лановим, віце-адміралом Іваном Никифоровичем Погорлюком (1911-1996), Героєм Соціалістичної Праці, генералом заступником Голови комісії Держбезпеки СРСР Семеном Кузьмовичем Цвігуном, Героями Соціалістичної Праці Іваном Васильовичем Кушніром, Віктором Прокоповичем Білоконем, дійсним членом Аерокосмічної Академії України Володимиром Архиповичем Русолом, членом - кореспондентом Академії наук України Олександром Савовичем Мельничуком, за редакцією якого видано "Словник іншомовних слів", Героями Радянського Союзу Францом Йосиповичем Карпінським і Іваном Йосиповичем Авеличевим. Висока нагорода Міжнародного Червоного Хреста - медаль "Флоренс Найтингейл", якою було нагороджено в роки другої світової війни всього 24 жінки, вручена Марії Петрівні Смирновій. Під час війни вона винесла з поля бою 421 пораненого.
Добрі, щирі люди - патріоти нашого міста - своєю невтомною працею змінили його, зробили привабливим. В нелегких умовах господарювання кодимчани домагаються вагомих результатів, зберегли віру та звичаї своїх батьків, дідів, гордість за славетні діла предків.
Минуле не відходить беззастережно і назавжди, а лишає глибокій слід в дні сьогоднішнім і багато в чому визначає день завтрашній. Ми пізнаємо героїчну історію нашого краю, відроджуємо добрі віковічні традиції заради майбутнього нашого міста. Ми відчуваємо святе почуття гордості за рідний куточок Поділля і бажання примножувати його красу і славу. Всіх нас об'єднує одна мета: побудувати сильну, заможну, незалежну державу, історія якої зіткана із світла і темряви, з радості і жалоби. Та для кожного українця немає землі, милішої від тієї, на якій він живе, бо це наша земля, наша доля. І ніколи я не проміняю її на іншу, тому що знаю: минуть тяжкі часи і Україна відродиться для новітньої слави, для щастя. Вона на це заслуговує.

Марина Марченко,
учениця 8-Г класу Кодимської загальноосвітньої школи-ліцею. 2007р.

 

 

 

 

© 2006, said_t

Останні зміни  22.12.2014

 

 

Головна | Місто | Цікаві місця | Статті | Фотогалерея | Реклама послуг | Лінки

Rambler's Top100

Український рейтинг

Счетчик тИЦ и PR

Яндекс.Метрика